|
Суттєва частина території України придатна для розвитку різноманітних видів туризму, заснованих на природних явищах: кліматологічних факторах, наявності водойм (природних чи штучних), корисних копалин, джерел мінеральних та термальних вод тощо. Не є виключенням і територія східних областей держави: незважаючи на високий ступінь урбанізації, там збереглася достатня кількість природних зон та факторів, придатних для розвитку туризму «на відкритому повітрі».
Однак протягом тривалого часу туристична індустрія нашої держави розвивалася в основному як виїзна: до кризи 2008 року сумарний обсяг в'їзного та внутрішнього туризму не перевищував 20%. За таких умов українські курорти якщо й розвивалися, то лише за точковим чи, в рідкісних випадках, регіональним (наприклад, Південне узбережжя Криму) принципом. Більшість же курортів та курортних зон протягом майже всього пострадянського періоду стагнували, експлуатуючи залишки радянської інфраструктури.
Ситуація, в якій українська курортна галузь опинилася сьогодні, на перший погляд. здається безнадійною. Особливо це стосується східних регіонів держави та Криму: так, російська анексія півострова унеможливила відпочинок на його курортах для більшості українців – за попередніми даними, кількість громадян України, що їх можна кваліфікувати як туристів, у Криму протягом 2014 року склала щонайбільше кілька десятків тисяч проти майже 4 млн. 2013-го. Що ж до Сходу, то частина території Донецької та Луганської областей сьогодні окупована тією ж таки Росією (під прикриттям терористичних структур на кшталт «ДНР», «ЛНР» чи «Новоросії»), відтак говорити про якийсь розвиток тамтешньої курортної інфраструктури можливо лише після остаточного звільнення цих територій. Оскільки те, що в Україні сором'язливо називається АТО, в реаліях усе більше нагадує позиційну війну зразка кінця 1914 – початку 1915 років, прогнозувати терміни звільнення цих територій просто некоректно.
На територіях, які контролюються українськими військовиками, розвиток туризму також є досить проблематичним – принаймні, у тих, які знаходяться в безпосередній близькості до лінії фронту, принаймні, туризму комерційного, тобто спрямованого на отримання прибутку. Однак це зовсім не означає, що об'єкти туристичної інфраструктури, які знаходяться в зоні АТО чи в безпосередній близькості до неї, не мають жодної користі: на наш погляд, їх можна використовувати для ротації (а в деяких випадках – реабілітації) військовослужбовців, які виходять із зони військових дій на короткотермінову ротацію.
У цій статті ми розглянемо курортно-реабілітаційні зони східних регіонів України з точки зору їх використання для відпочинку та реабілітації українських силовиків, а також щодо перспективи їх післявоєнного розвитку. Азовське узбережжя
Потенційно привабливий для розвитку пляжного відпочинку на морі, сьогодні цей регіон є прифронтовою зоною та розглядається багатьма військовими експертами як найімовірніший напрямок наступу агресора у спробах пробити сухопутний «коридор» до анексованого Криму. Російські війська сьогодні перебувають приблизно у 20-25 км від Маріуполя, регулярно обстрілюючи його околиці. Відтак інфраструктурі об'єкти цього міста, сусіднього курорта Бердянськ, а також приморських селищ Ялта, Урзуф та інших, де до війни діяла сяка-така курортна інфраструктура, можуть використовуватися лише для короткотермінового відпочинку бійців (максимум кілька діб), які відводяться з переднього краю лінії фронту. Для більш тривалого відпочинку військовослужбовців, включаючи можливість їхнього побачення з рідними, на Азовському узбережжі умов сьогодні немає: військовики повинні перебувати у високому ступені готовності, відвідання ж цивільними особами прифронтової смуги украй небажане через небезпеку загострення військових дій, та й малу пропускну здатність місцевих шляхів сполучення (передусім залізниць).
Утім, після звільнення південної частини Донеччини цей регіон за наявності політичної волі та інвестицій міг би перетворитися на вельми перспективний з точки зору туристичного бізнесу. Замість застарілих промислових об'єктів у тому ж таки Маріуполі могли б з'явитися сучасні готелі, а на узбережжі до Бердянська та навіть до Генічеська – курортні комплекси, які, крім пляжного туризму в літній період, могли б пропонувати послуги таласотерапії протягом цілого року. Сам Маріуполь, скоріш за все, на певний час утратить значення експортного вантажного порту (принаймні, до звільнення Криму від російської окупації), відтак може розвиватися саме як морський курорт, а також адміністративний та культурний центр потенційної Приазовської області. Північ Донеччини
До війни українська Донеччина вважалася найбільш урбанізованим регіоном держави. Утім, урбанізація в регіоні не є рівномірною: на півдні, про який ми вже говорили, а також на півночі, де протікає ріка Сіверський Донець, знаходяться поклади деяких корисних копалин, які використовуються і в курортній індустрії. Наприклад, кам'яної солі (район Артемівська, якому, хотілося б сподіватися, після війни повернуть історичну назву «Бахмут»), концентрованої рапи на кшталт «Бішофіту» та лікувальних грязей (Слов'янськ) та деяких інших природних мінералів (озокерит, гіпс і т.ін.). Звільнені від окупантів та інсургентів регіони сьогодні знаходяться у безпосередній близькості до лінії фронту, тому використовувати місцеву туристичну й курортну інфраструктуру можливо лише в тому ж режимі, що й на узбережжі Азовського моря: тобто для короткотермінової ротації військовослужбовців зі збереженням високого ступеню бойової готовності.
Зауважимо, однак, що вже сьогодні у Слов'янську здійснюються спроби відродити колись відомий курорт для спінальних хворих. Зрозуміло, що більшість клієнтів відродженого санаторію – це військовики з АТО. Проте зустрічаються й цивільні особи, які потребують санаторно-курортного лікування, проте позбавлені можливості виїхати на зарубіжні курорти або до анексованого Криму. Немає сумніву, що за умов сприятливого розвитку військово-політичної ситуації в регіоні кількість таких пацієнтів зростатиме.
У містечку Соледар поблизу Артемівська в довоєнні часи у виробках соляних шахт діяв спелеологічний санаторій «Соляна симфонія» (УТ неодноразово писав про цей унікальний курорт, розташований в індустріальному регіоні). Сьогодні він закритий, проте цілющі властивості мікроклімату соляних печер на глибині майже 300 м могли б стати придатними для реабілітації військовослужбовців – крім усього іншого, мікроклімат соляних шахт сприяє швидкій реабілітації поранених. У подальшому Соледар міг би повернути собі славу пульмонологічного центру – за умови кардинального оновлення інфраструктури (зокрема, розширення площі та осучаснення підземної частини санаторію), зведення у наземній частині Соледара нових готелів та санаторних корпусів із сучасною діагностичною та клінічною базою, а також облаштування у місті повноцінної залізничної станції (через околицю містечка пролягає магістральна залізниця Харків – Артемівськ – Горлівка). Ізюмщина
Південний схід Харківської області, що належить до Ізюмсько-го району, багатий на куточки незайманої природи, тут багато лісів, річок та озер, є джерела мінеральних вод та інших цілющих копалин. Відповідно, в цьому регіоні розташовується значна кількість пансіонатів та баз відпочинку – в основному відомчих, хоча зустрічаються й незалежні об'єкти, створені суто з комерційною метою. Оскільки частина території Ізюмщини, а також прилеглих районів Харківської області, розташовані порівняно далеко від лінії фронту (50 км та більше), деякі з місцевих інфра-структурних об'єктів придатні до тривалішої ротації військовослужбовців – на 10-14 діб. Біль¬ше того, під час ротації їх могли б відвідувати рідні та близькі.
Така схема є раціональнішою, ніж перекидання військовослужбовців додому – часто через усю територію держави. Головним чином, тому, що дорога додому займає певний час, з'їдаючи певну частину нетривалої відпустки. Крім того, масовані пасажирські перевезення в зоні АТО погіршують пропускну здатність шляхів сполучення та, відповідно, погіршують логістику військових вантажних та пасажирських перевезень. Хоча, зрозуміло, військовослужбовцям повинно надаватися право вибору – їхати на ротацію додому чи провести її на базі відпочинку, запросивши на неї родичів та близьких.
Після завершення військового конфлікту, за умов успішної боротьби з корупцією та прозорої інвестиційної політики в державі, до регіону можуть прийти серйозні інвестори, а відтак з'явитися сучасні курортні та рекреаційні комплекси, здатні привабити не тільки громадян України, але й іноземців. Організація курортно-рекреаційної справи на українському Сході
Сьогодні забезпечення військовослужбовців Української Армії, Національної гвардії та добровольчих батальйонів, які захищають Батьківщину в зоні АТО, значною мірою здійснюється силами та за рахунок волонтерів – як окремих громадян України, так й організацій, як резидентів нашої держави, так й іноземців. Так, у другій декаді грудня до редакції УТ звернулась Спілка українців Туреччини із проханням посприяти в організації регулярного каналу доставки в Україну гуманітарної допомоги для українських військовослужбовців. Отже, старт рекреаційних програм може здійснюватися на волонтерських засадах.
У тому числі й з боку туристичних компаній, які професійно займаються відпочинком та рекреацією.
Але на таких умовах може здійснюватися лише старт та підтримка подібних програм – у майбутньому такі витрати необхідно передбачити у військовому бюджеті України. Бо, врешті-решт, кожний інфраструктурний об'єкт має влас-ників, які несуть витрати, споживаючи комунальні послуги, природні ресурси (воду, газ, електричну енергію тощо), закуповуючи продукти, оплачуючи працю найманих співробітників і т.п. Отже, вони мають законне право на компенсацію принаймні частини своїх витрат. З іншого боку, у рамках державно-приватного партнерства власники таких об'єктів мали б взяти на себе певні зобов'язання – наприклад, щодо соціальної складової своїх послуг, дотримання певного рівня якості та вартості своїх послуг, поширення інформації про рекре¬аційні можливості усіма можливими каналами розповсюдження інформації, залучення до праці місцевих мешканців та/або переміщених осіб і т.д. Зрозуміло, що подібні схеми державно-приватного партнерства ще мають бути розроблені, що потребує доброї волі з боку як державних структур, так і волонтерських організацій. Проте ми переконані, що в нинішніх умовах саме такий шлях є найперспективнішим як з точки зору тактики (тобто оптимального вирішення певного класу задач військового часу, тобто забезпечення військовослужбовців, що відбувають на коротко- та середньотермінову ротацію, нормальними побутоворелаксаційними умовами), так і стратегії (розвитку курортно-рекреаційної, лікувально-оздоровчої, та й узагалі туристичної галузі в нашій державі у повоєнний час).
назад >>>
|
English