 |
  EnglishRSS
|
||||||||||||
|
Ідея і текст: Паславський Андрій, провідний етнолог Центру фольклору та етнографії КНУ імені Тараса Шевченка. Одним з найбільш відомих символів України в світі є музичний інструмент бандура. ЇЇ ще називають кобзою, а національного світоча Тараса Шевченка українці йменують Великим Кобзарем. В чому ж загадка цього феномену, та чи можна сьогодні знайти в Україні справжніх кобзарів? До першої чверті ХХ століття кобзарями (або бандуристами, сюди ж відносимо і старців-лірників) вважали не просто співаків-музикантів, а, найперше, окремий соціальний стан. Це були маргінальні моральні авторитети, сліпі мандрівні «божі люди», які користувалися особливою повагою. Вони були тісно пов’язані з церквою, виконували переважно релігійні тексти, і, позбавлені щастя бачити цей світ, несли до людей «слово Боже» і музику. А ще вони співали про давню минувшину нашого краю. Подібні явища властиві для багатьох культур, але не у кожній вони відіграли таку роль, як у нас. Їхній спів та речитативні оповіді зазвичай супроводжувалися грою на музичному інструменті. Та якщо ліра в таких випадках застосовувалася чи не по всій Європі, то на історичних теренах Козацької України в руках мандрівних музикантів опинились самобутні кобза та бандура. Ідилічний образ козака-бандуриста Мамая став, фактично, народною іконою, мовчазним свідком буремних подій, коли по країні гули гармати та йшла по всіх усюдах козацька слава. З деяких свідчень відомо, що саме старі запорожці вчили сліпих грати на кобзі та передали їм епічний репертуар. В ХІХ столітті кобзарів бандуристів та лірників були тисячі і вони об’єднувалися у закриті товариства — професійні цехи, з таємничою «лебійською» мовою, зрозумілою лише сліпій братії, внутрішнім кодексом та жорсткими правилами. Побачити їх можна було на кожному ярмарку, майже біля кожної церкви чи навіть просто на вулицях сіл, містечок та великих міст в Наддніпрянській, а найдовше — по Слобідській Україні. Західними ж теренами та Поліссям мандрували переважно лірники. З середини ХІХ століття українська інтелігенція почула в тужливих піснях кобзарів живу історичну пам’ять, яку нині називають думами та плачами. Тоді мало які джерела в такій повноті могли повідати про далеку минувшину наших земель. З цього інтересу зародилася українська фольклористика, а разом з нею ? зійшли пагони українського національно-культурного піднесення початку ХХ століття. Остаточно розставив пріоритети Тарас Шевченко, багатозначно назвавши свою поетичну збірку «Кобзар». І хоча самі кобзарі на зламі ХІХ-ХХ ст. вже журились, що мало хто розуміє, про які події вони співають, та лише завдяки їм ? людям найнижчого соціального статусу, що жили з милостині і нижче яких були тільки жебраки, ? збереглася українська національна ідея. На початку ХХ ст. чи не вперше з козацьких часів за ці інструменти взялися зрячі музиканти й інтелігенція, почали створюватися аматорські колективи, виходити друком самовчителі, активно модернізуватися самі інструменти. За кілька десятиліть цей рух набув величезної популярності як в Україні, так і за кордоном. Це змусило чужинську владу (СРСР) вдатися до кривавих репресій, що викликало лише зворотній ефект. Тож репресії змінились вкладанням коштів в ідеологічну деформацію та монополізацію того, що знищити не вдалось. Ниточка давньої епічної традиції, здавалось, увірвалась назавжди. Тисячі бандуристів грали на сценах, але жоден з них не навчився цьому в традиційних виконавців. Національний символ став штучною підміною, вегетативною копією, зручною для правлячого режиму. У 80-тих роках ХХ століття ситуація різко змінилася. Завдячувати цьому ми повинні, перш за все, Георгію Кириловичу Ткаченку, який ще в дореволюційні роки зблизився з харківським кобзарем Петром Древченком та перейняв від нього давню науку. Він зберігав її тривалий час, і вже на схилі літ зібрав навколо себе вдячних учнів. Серед них ? Микола Будник, Микола Товкайло, Володимир Кушпет, Віктор Мішалов та багато інших представників тогочасної української інтелігенції. Коло послідовників стрімко збільшувалося, почали створюватися майстерні-осередки, які з часом організувалися у нововідтворені кобзарські цехи — Київський та Харківський. З діяльністю М. Будника сформувались такі ключові напрямки діяльності цехів: відтворення старосвітських музичних інструментів, збереження та передача послідовникам традиційного кобзарського та лірницького репертуару і манери гри, пошукові та реконструкторські роботи, наукова, публічно-громадська та просвітницька діяльність. Сьогодні важко підрахувати точну кількість послідовників започаткованої Г. Ткаченком справи, а сегмент присутності старосвітських бандуристів в культурному та духовному житті країни набуваєвсе більшої ваги. Довгий час діяльність цехів чітко вписувалась в поняття культурного андеграунду. Але активною позицією таких яскравих представників як М. Товкайло, Т. Компаніченко, К. Черемський, Т. Силенко, Ю. Фединський, Е. Драч, Я. Крисько, Н. Божинський та ін. твориться історично правдивий та затребуваний культурний пласт новітнього кобзарського мистецтва.
|
|||||||||||||