Український туризм - Таємниці львівського Аїда

Кілометри розгалужених підземних ходів та вулиць - цілий пласт історії Львова, розташованої прямо під ногами

Львів’яни споконвіків були винахідливими, що допомогало їм вирішувати складні питання. Одним із них була мала площа під забудову міста. Маючи всього 36 гектарів землі, огороджених міськими мурами, городяни мусили використовувати їх яко-мога економніше. Тому на вуличках середньовічно-го Львова часом було не розминутися двом людям, і саме тут найраніше в західній Україні виросли три-й чотириповерхові будинки.

Та найоригінальнішим стало рішення «розши-рювати» місто вглиб. Так з’явилися сто кілометрів підземних ходів, більшість з яких і понині є нерозвіданими, а архівні свідчення про них частково втраченими. Зазвичай це каналізація – старовинна й сучасна – а також переходи між церковними, за-хисними та жилими будівлями. Відвідини цих ходів можуть виявитися небезпечними, ба навіть фаталь-ними, адже нічого, окрім зсувів ґрунту, їдких газів та невідомих захворювань не обіцяють. Ми ж вирушаємо у подорож безпечними і значно цікавішими вулицями царства львівського Аїда.

Для чого ж львів’яни зазвичай спускалися нижче рівня бруківки, утворюючи часом численні підземні поверхи? Однією з причин виникнення тих багаторівневих глибинних утворень стала потреба купців у приміщеннях для зберігання товару. Так виникли просторі підвали під будинками навколо площі Ри-нок – якраз поблизу самого місця торгівлі. Більшість із них давно засипані землею, та останнім часом там почали розміщувати свої підземні поверхи деякі кав’ярні. У такому ж підвалі майже чотири століття тому розташувалися лабораторія та інші приміщен-ня Музею-аптеки.

А у 1884 році ще одним мешканцем львівських підземель стала... річка Полтва. Русло судоходної ріки проходило по сьогоднішньому проспекту Свободи, починалася вона із джерел у районі нинішнього парку «Погулянка», і мала острів там, де зараз площа Адама Міцкевича. Та наприкінці позаминулого століття львів’яни вважали, що чистити Полтву буде дорожче, аніж закувати у камінь і пустити по ній каналізацію. І доки сучасні чиновники роздумують над тим, як по-вернути колишню судоходну артерію на поверхню, городяни жартують, що ріка-каналізація, яка впадає у Західний Буг, а разом з ним у Балтійське море, є нашим внеском у європейську спільноту.

Та, мабуть, найбільш легендарними є численні підземні вулиці, що з’єднували між собою старо-винні, й не дуже, будівлі та слугували схованками, потаємними переходами і часом виводили у най-несподіваніших напрямках. Так, від Високого замку у різні сторони розходяться принаймні три таких ходи, один з яких сполучає із монастирем Святого Онуфрія. Вулиці Валову і Підвальну, де зараз стоїть пам’ятник Івану Федорову, також з’єднує глибин-на вулиця. Інша веде від пам’ятника Шевченку до Оперного.

Чимало загадок приховують катакомби, що виникли у районі цитаделі під час гітлерівської окупації. Тоді артилерійські башти, збудовані за Австро-Угорщини, використовували для табору, де утри-мували полонених. Відтоді залишилися десятки глибинних переходів. Подейкують, що один із них має довжину 60 км і виводить аж до міста Яворів. Та годі й мріяти про те, щоб довідатися напевно про таємниці фашистської підземної мережі, адже вони й досі перебувають під грифом «Секретно».

Холодний і сирий морок підземель якнайкраще підходив для облаштування тут в’язниць. Основні приміщення виправних закладів були розташовані у підвалах Ратуші та арсеналу. «Сиділи» злочинці й під Високим та Низьким замками. Нині вже не лишило-ся підземних приміщень, у яких відбували покаран-ня, як, власне, і самих фортифікаційних споруд.

Однак збереглися документальні свідчення, згідно з якими Високий замок мав дві підземних в’язниці. Одна з них налічувала п’ять поверхів і була розташована у пивниці північно-східної вежі, що називалася «шляхетською». Інша, чотириповерхова, розмістилася у південно-східній «гультяйській” вежі замку. Найтяжче доводилося тим в’язням, яких кидали до найнижчих тюремних ярусів, де не було обігріву, а маленькі вікна знаходилися надто високо. Недарма Мартін Кампіан, один із львівських суддів Середньовіччя, відправляючи чергового злочинця до підземки, наказував посадити його ближче до пекла.

Львівські катакомби виявилися вдалим вирішенням проблеми з місцем для поховань. Невідомо, хто з тих небіжчиків, яких ховали під землею, поповнював сонми грішників, що їхні стогони із пекла мали доноситися до в’язнів, а чия душа відправлялася прямісінько до раю. Та свого часу, за наказом короля Яна Казимира ІІІ, у підвалах Домініканського собору, костелу святого Лазаря, а також інших сакральних будівель, виникли багатоярусні кладовища, які на певний час врятували місто від анти-санітарії.

Найзагадковішими, та у той же час найдоступ-нішими для сучасного обивателя є підземелля Петропавлівського костелу єзуїтів, будівництво якого завершилося у 1630 році. Потрібно лишень відчинити трьохсотлітнього замка ключем - його ровесником, і знайомство із глибинною історі-єю храму розпочалося. Проходячи підземними приміщеннями, варто підняти голову, щоб розди-витися залишки древніх фресок. А ще тут можна у буквальному значенні цього слова доторкнутися до минулого. Як це зробити? На стінах підземелля й досі видно відбитки долонь майстрів, які виліплювали кожну цеглину руками. Чому б не потиснути їх, переказавши вітання древнім?

Зберігають підвали храму й свої таємниці та легенди. Одна з них розповідає містичну історію саркофагу архієпископа Вижицького, якого мали поховати у цьому підземеллі. Подейкують, чоловіки у сім’ї священника вирізнялися неймовірною фізичною силою. Цим і пояснюють виникнення великої тріщини між кришкою та низом саркофага, зробленого із цільної каменюки. Нелюдськими зусиллями вдалося отцеві, похованому у стані летаргії, посунути шестисоткілограмову кам’яну брилу та повернутися на цей світ.

Однак, ніяких свідчень про поховання архіє-пископа у підземеллі костьолу, чи ще де-небудь, не залишилося. А от інша містична подія щодо роду Вижицьких таки була задокументована у Середні віки. Згідно з документом, один із предків священнослужителя пустив собі срібну кулю у лоба, коли почав підозрювати себе у вампіризмі.

Не менш похмурою е історія про монаха, який продав душу дияволові. Ченця заточили у петро-павлівське підземелля за пихату й зверхню поведінку. Через деякий час потому з ним принтов побачитися невідомий чоловік Після тих відвідин монаха більше не бачили, тільки знайшли папірця, підписаного кров’ю. Колишні брати по вірі розгледіли у тому клаптикові угоду з Люцифером. Та чи й справді чернець зник таким містичним чином лишилося загадкою - ще одніею з багатьох, якими оповиті львівські підземелля.